Напрямки та форми роботи музею

Напрямки та форми роботи музею

Музей працює з таких напрямків:

•  виховання патріотичних почуттів в учнів ;
• виховання громадянина своєї країни.

В музеї проводяться:

• уроки мужності;
• зустрічі з ветеранами;
• екскурсії;
• міські семінари.

Лекторська група взаємодіє з патріотичною організацією «Діти війни», Радою ветеранів , з міським музеєм.

МІСЬКИЙ ЕТАП ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ

ЕКСПЕДИЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ ТА СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ «МОЯ БАТЬКІВЩИНА – УКРАЇНА»

Солдат Вітчизни Старостін В.С.

НАПРЯМОК «ІЗ ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ»              

                                                      АВТОР: ТИМОШЕНКО ОЛЕКСАНДРА

                                                             УЧЕНИЦЯ 9 КЛАСУ

                                                              КЕРІВНИК: ЧЕМЕРЕСЮК Н.Б.

                                                             ВЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ

ПЛАН

1.     Хлопець з Херсонщини.

2.     А потім була війна…

3.     Середня Азія : хлібне місто Ташкент.

4.     Марганець став його долею.

З попелу забуття

    В усі часи основою духовної єдності народу будь-якої держави був і залишається патріотизм. Від рівня усвідомлення усіма громадянами патріотичної  ідеї залежить соціальна злагода, єдність суспільства і стабільність держави. Саме цим і обумовлюється важливість створення ефективної системи патріотичного виховання.

  Патріотизм в українському суспільстві – це відданість і любов до своєї Вітчизни, до рідного народу, громадянська свідомість і мужність, суспільна ініціативність, готовність трудитися для розвитку Батьківщини.

  В 2011 році  ми розпочали роботу у міському етапі Всеукраїнської експедиції «Моя Батьківщина - Україна». Нас цікавить багато напрямків, але ми обрали ті, які нас найбільше хвилюють, до кінця не вивченні і актуальні до сих пір -

тема воїнів Великої Вітчизняної війни. Багато написано і сказано про цей період. Знято багато фільмів, створено Меморіали Пам’яті, горить Вічний Вогонь і стоять пам’ятники воїнам. Але кожній достойній людині пам’ятник поставити не можна. Тому ми хочемо створити нерукотворний пам’ятник одному із багатьох солдатів Вітчизни, видатній людині нашого міста, на жаль, нині покійний, учаснику бойових дій, дуже хорошій людині, Старостіну Василю Семеновичу.

 Хлопець з Херсонщини

     Херсонщина…Чарівний куточок на Півдні України. Тут розкинулися широкі лани, зі звивистими річечками прозорої життєдайної води. Благословенний край з працьовитим народом. На цій землі народився 4 квітня 1921 року у Великій Олександрівці Василь Семенович Старостін.

    Василько ріс у сім’ї трудівників. Мав молодшого брата, про якого піклувався, як батько.  Батьки весь час тяжко працювали, тому весь тягар домашніх справ лягла на його плечі. Часи були тяжкі і непевні: колективізація, індустріалізація, розкуркулення, голодомор. Всі ці випробування сім’я пройшла гідно.

   Хлопчик  навчається у школі, йому  подобається здобувати знання. Він дуже любить техніку, допомагає татові ремонтувати трактор – перший у колгоспі.  Тому після закінчення школи, Василь вирішує їхати навчатися до Підмосков’я в автомобільний технікум. Батькам було шкода відпускати такого помічника, але підтримали його рішення.

   Розпочалося для Василя Семеновича нове доросле життя.(Фото 1)

                                Фото 1. Роки навчання в технікумі.

А потім була війна…

Прекрасні молоді роки. Після закінчення технікуму, у 1940 році Василя призивають до лав Радянської Армії. Службу він розпочав у Смоленській області у місті Рославль. Служив так, щоб не підвести своїх батьків – чесно і добросовісно. Це оцінили і його командири і дали направлення на подальше навчання у Мінську полкову школу командирів. Її він закінчив з відзнакою. І в 1941 році, в травні, направлений на кордон у районі міста Бреста. (Фото 2)

     З цього приводу Василь Семенович пригадує кумедний випадок:

 «Перед війною, в кінці травня, мене відправили на затримання порушників кордону. Дали вівчарку і гвинтівку 1891 року випуску із штиком. Лежу під дощем. Тихо. Темно. Собака почала нервувати., а я так злякався, що шапка почала падати. ( Василь Семенович сміється). Я скомандував собаці: «Фас». Вона напала на трьох порушників. Доки собака тримала непроханих гостей, я запустив сигнальну ракету. Через деякий час прийшов наряд і забрав порушників.  Це були німці. На заставі вони попросили показати їм того сміливця, який наважився затримати їх трьох».

      Василь Семенович далі згадує:

«21 червня 1941 року. На кордоні була якась напружена ситуація. Хоча явних ознак не було, але всі відчували якесь занепокоєння. 22 червня 1941 року о 2 годині ночі, коли в казармах всі спали, в небі з’явилися німецькі літаки. Постові, побачивши німецьких солдат, побігли піднімати тривогу. Ситуація була дуже складною. Тут були сім’ї , місцеві жителі. Рішення потрібно було приймати дуже швидко. Кого встигли – вивезли.

   Було дуже важко. Десять днів держали кордон. Німці вступили в Мінськ, де було багато техніки. Але в бій вона так і не вступила. Потім з Москви прийшов наказ відступати. Відходили через Брест. Коли минули Мінськ, дійшли до глибокої річки Адровка. Тут стався повчальний випадок. П’ять  чоловік, серед яких був і я послали в розвідку: з’ясувати ситуацію на шляху пересування частини. Через деякий час ми зустріли загін з 20 чоловік у формі МВД.  Привіталися і розійшлися. Відійшовши на деяку відстань, ми почули постріли. Стріляли в нас. Зав’язався бій. Виявилося, що це переодягнені німецькі десантники були послані здобувати інформацію. Всі були затримані». (Фото 3)

    Ми відступали далі.(Старий воїн хмурить брови). Через добу німці дійшли до  Орла.  Попереду йшов танковий батальйон. Для того, щоб знищити частину  танків, вивели наш бронепоїзд. Але сталася неприємність. Снаряд потрапив у паровоз і бронепоїзд застряг на рейках.  Частина солдат загинула, в живих залишилися офіцер з дружиною. Вони і вступили в бій. Знищили багато танків, але і самі загинули. Коли підійшли наші війська, бронепоїзд тягли на канатах декілька кілометрів. Дістали загиблих і поховали біля залізної дороги.

o-ansi-language:UK'>«21 червня 1941 року. На кордоні була якась напружена ситуація. Хоча явних ознак не було, але всі відчували якесь занепокоєння. 22 червня 1941 року о 2 годині ночі, коли в казармах всі спали, в небі з’явилися німецькі літаки. Постові, побачивши німецьких солдат, побігли піднімати тривогу. Ситуація була дуже складною. Тут були сім’ї , місцеві жителі. Рішення потрібно було приймати дуже швидко. Кого встигли – вивезли.

-         Василю Семеновичу, як складалася ваша подальша доля під час відступу?

-         Коли дійшли до Вязьми, зустрічали багато-багато мирних жителів. Це було ціле людське море. Жінки, діти, літні люди. Багато днів у дорозі. Найстрашніше було тоді, коли налітали літаки і починали обстрілювати беззахисних людей. Таке не забувається і через багато років. Коли ми були біля Дубровна, повідомили що висадився німецький десант. На той час нас залишилося 23 чоловіки. Прикордонників посадили до машини, але далеко доїхати вони не встигли –у машину потрапив снаряд.  Двадцять з двадцяти трьох загинули. Я був поранений в ногу і контужений. Німці по нас почали стріляти розривними кулями.  Зі мною було двоє товаришів. (Фото 4)

 Один поранений у рот, а другий в плече. Ми заховалися в жито. Німці нас оточили, а потім підпалили жито. Я виповз на край поля і побачив, як діти показують німцям шлях до лісу. Щоб не згоріти живцем, ми як могли переповзли у люцерну.  Хотілося дуже пити, але води не було. Жували листя люцерни,  конюшини і таким чином рятувалися. Пролежали до вечора.  Коли стемніло, вирішили йти далі. По дорозі зустріли дідуся.  Запитали, де можна попити. Він сам приніс нам відро води. І це відро ми випили втрьох. Йшли всю ніч.

Фото 4. Василь Семенович з товаришами В. Воробйовим та

О. Єфимовим.

-                Потрібно було переправитися через Дніпро, але це було неможливо. Німці зірвали міст.  Потрібно було перепливати. Шукаючи  зручне найвужче  місце, зустріли трьох хлопців і дівчат. Змушені були попросити у них хоч  що-небуть поїсти. Діти побігли в село і принесли молока і хліба. Рухатись далі потрібні були сили, тому ми вирішили поспати дві години.  Потім переправилися через Дніпро до Дубровно.  Там були наші війська. (Фото 5)

люди. Багато днів у дорозі. Найстрашніше було тоді, коли налітали літаки і починали обстрілювати беззахисних людей. Таке не забувається і через багато років. Коли ми були біля Дубровна, повідомили що висадився німецький десант. На той час нас залишилося 23 чоловіки. Прикордонників посадили до машини, але далеко доїхати вони не встигли –у машину потрапив снаряд.  Двадцять з двадцяти трьох загинули. Я був поранений в ногу і контужений. Німці по нас почали стріляти розривними кулями.  Зі мною було двоє товаришів. (Фото 4)

 Один поранений у рот, а другий в плече. Ми заховалися в жито. Німці нас оточили, а потім підпалили жито. Я виповз на край поля і побачив, як діти показують німцям шлях до лісу. Щоб не згоріти живцем, ми як могли переповзли у люцерну.  Хотілося дуже пити, але води не було. Жували листя люцерни,  конюшини і таким чином рятувалися. Пролежали до вечора.  Коли стемніло, вирішили йти далі. По дорозі зустріли дідуся.  Запитали, де можна попити. Він сам приніс нам відро води. І це відро ми випили втрьох. Йшли всю ніч.

Фото 4. Василь Семенович з товаришами В. Воробйовим та

О. Єфимовим.

-         Знайшли генерала і доповіли хто ми такі. Лише дійшовши до Смоленська, ми переодяглися і поїли. Почалися військові будні. Я з товаришами допоміг погрузити на машину одяг для таких, як ми відступаючих. Ми сіли також у цю машину. Через декілька кілометрів зустріли  капітана Цвєтнова  (він возив секретні документи в штаб). Я його добре знав і пересів до нього в машину. В машину, де залишилися мої товариші, потрапила бомба. Всі загинули. А так, як я мав бути саме у тій машині, то вважали і мене загиблим. Рідні отримали похоронку.

А я лишився живим. (Фото 6)

о нас почали стріляти розривними кулями.  Зі мною було двоє товаришів. (Фото 4)

 Один поранений у рот, а другий в плече. Ми заховалися в жито. Німці нас оточили, а потім підпалили жито. Я виповз на край поля і побачив, як діти показують німцям шлях до лісу. Щоб не згоріти живцем, ми як могли переповзли у люцерну.  Хотілося дуже пити, але води не було. Жували листя люцерни,  конюшини і таким чином рятувалися. Пролежали до вечора.  Коли стемніло, вирішили йти далі. По дорозі зустріли дідуся.  Запитали, де можна попити. Він сам приніс нам відро води. І це відро ми випили втрьох. Йшли всю ніч.

Фото 6. Служба у війську. 1942 рік.

-         Коли приїхали до Смоленська, потрібно було переправлятися через Дніпро. Я наказав відправити всі машини з вантажем через переправу. Коли під’їхали до переправи, то побачили, що там переправляють танки. Вже переправили більше 100 машин. Чекали довго. І лише вночі, ми наздогнали полк з усіма  речами. Ми йшли до Москви.

Ситуація була критичною. Німці були біля Москви. Гітлер вважав себе другим Наполеоном. Він прилетів у Можайськ, щоб подивитися на Москву- білокам’яну. Загарбник вже вважав себе господарем країни. Його супроводжувало багато літаків. Але до Німеччини він вирішив повертатися поїздом, який за собою руйнував колію. Гітлер боявся, щоб його не наздогнали. Наші війська запізнилися всього на 15 хвилин. Але ми всі знаємо, чим закінчилася битва під Москвою. Ворог був зупинений. Наші війська почали наступ. (Фото 7)

Фото 7. 1943 рік.

-         Василю Семеновичу, я знаю, що Ви воювали і під Сталінградом?

-         Нашу частину перекинули під Сталінград.  Тут відібрали 200 чоловік одного зросту і одного призову для спеціального загону. Ми розуміли, що доля країни тепер залежала від Сталінградської битви. Німці рвались на Кавказ. Але місто ми не здали. Величезна армія Паулюса не виконала наказ Гітлера. Ціною величезних жертв Червона Армія зупинила рух фашистської навали. І 2 лютого 1943 року битва під Сталінградом завершилася перемогою наших військ. Угрупування Паулюса було оточено і взято в полон разом із самим генералом. Пізніше цей генерал був Міністром оборони Німецької Демократичної Республіки. Ми його перевиховали. (Василь Семенович посміхається) (Фото 8)

Фото 9.  1944 рік.

Середня Азія. Хлібне місто Ташкент.

-         Чи воювали Ви за кордонами нашої країни?

-         Ні, не довелося. В кінці 1944 року я був направлений в Ташкентське прикордонне військове училище. Закінчив я його у 1946 році. Там мені запропонували викладацьку роботу. (Фото 10)

-         Як Вам жилося в Ташкенті?

-         Це чудове місто. Уявіть собі, Європейська частина Радянського Союзу лежить в руїнах. В цей час Середня Азія стала житницею і для армії і для народу. Недарма в ті роки з’явився вислів: «Ташкент – місто хлібне». Сюди з’їжджалися люди для того, щоб якось прогодувати себе і своїх дітей. Але ж ви розумієте, що одне місто не може нагодувати всіх. В цьому місті я зустрів свою долю і одружився. Через деякий час дружина захворіла. Нам потрібно було змінити клімат. Я був направлений до Одеси викладачем в артилерійське училище.  В 1952 році я знову повертався на Україну. В  поїзді мені стало погано. На станції Марганець мене зняли з поїзда і зробили операцію. Такий сумний випадок змінив долю молодого офіцера.

 Фото 10. Служба у м. Ташкент. 1950 рік.

Марганець став його долею

-         І як же складалася Ваша доля, Василю Семеновичу, в Марганці?

-         Після лікарні я виписався на вулицю. Речі і документи залишилися у поїзді.  Два місяці з дружиною жили на вокзалі, бо без документів ніхто на квартиру не брав. Познайомився з чоловіком з Червоногригорівки, який і приютив нас. Згодом відновили документи і я влаштувався водієм. В 1954 році отримав квартиру. В цей час почали будувати автомобільно-траспортне підприємство у районі Ворошилівки. Його я очолював 25 років. У роботі з людьми керувався принципами свого командира Потолічева Михайла Семеновича. Я поважав свій колектив і людей, яких мені довірили. (Фото 11)

12 років був членом міськкому комуністичної партії і 16 років був депутатом Міської Ради.

Мене все життя оточували прекрасні люди. Я вважаю, що я прожив щасливе життя.

�то хлібне». Сюди з’їжджалися люди для того, щоб якось прогодувати себе і своїх дітей. Але ж ви розумієте, що одне місто не може нагодувати всіх. В цьому місті я зустрів свою долю і одружився. Через деякий час дружина захворіла. Нам потрібно було змінити клімат. Я був направлений до Одеси викладачем в артилерійське училище.  В 1952 році я знову повертався на Україну. В  поїзді мені стало погано. На станції Марганець мене зняли з поїзда і зробили операцію. Такий сумний випадок змінив долю молодого офіцера.

Фото 11.